Мене звати Олена, мені 24 роки, я зі Львова. Працюю в IT-сфері. Але все могло закінчитись не так…

5 років тому, коли мені було лише 19 в мене несподівано виявили захворювання, яке взялось «нізвідки». За своє життя я не відрізнялась від своїх онолітків, не хворіла частіше за інших, ніколи не вживала алкоголь, не курила, вела досить здоровий спосіб життя, навіть відвідувала християнську спільноту, дуже добре вчилась на 4ому курсі в Політеху на прикладній математиці і дуже мріяла стати програмістом…я була хорошою людиною і не вірила, що зі мною може статись лихе. Але одного прекрасного дня я захворіла…здавалось це була звичайна простуда, але появився невеликий набряк в зоні яремної ямки…були підозри на зоб, але лікарка в поліклініці сказала, що це проста застуда, яку треба перечекати і виписала вживати порошки фервекс або колдрекс і воно «саме пройде». Але я таки наполягла зробити флюрографію, бо відчувала, що щось не те з моїм організмом. Коли на наступний день я прийшла дізнатись результати, то лікарка збігала в кабінет флюрографії і повернувшись сказала, що все там добре (жодного знімку я не побачила і ні слова про це вона в картку не написала…я підозрюю, що цього знімку не існувало, адже в цей час в передостінні в мене була пухлина розміром з чоловічий кулак!!!).

Після цього я зрозуміла, що поліклініка – не те місце, де мене зможуть вилікувати…Слава Богу моя мама – наймудріша жінка, яку я знаю…вона заставила мене поздавати купу аналізів в приватних лабораторіях. В результаті погані аналізи і ШОЕ – 54 привели нас до лікаря-терапевта (прізвище – Чума, це хороший друг мого покійного діда, який був медичним дослідником і переважно займався дослідами по пересадці шкіри). Він в свою чергу порадив звернутись до торакального хірурга (у Львові лише в онкоцентрі), і запевнив, що це не обов’язково онкологія, це може бути і туберкульома і тд. Отже без жодних думок про рак ми звернулись до торакального хірурга…мені зробили знімок, аналізи і побачивши розміри пухлини – залишили в лікарні для біопсії.

Лікував мене хірург Роговий Тарас Степанович (моя мама одразу навела всі можливі справки про нього, адже на той час лікарю було 32 роки, виявилось, що Тарас Степанович був «вундеркіндом» в мед-інституті). Він надзвичайно добре до мене ставився, з розумінням, адже серед всіх пацієнтів цього відділенням я відрізнялась віком. Я була наймолодша, моїми «сусідами» були жіночки 40+, зовсім старенькі бабусі і старші чоловіки з прокуреними легенями.

Якщо не деталізувати все, що я пережила в лікарні, то скажу коротко – біопсія не показала раку але й не показала НІЧОГО. Ніхто не знав що зі мною і як це лікувати. Було відомо лише. Що пухлина набирає гній і мені вивели дренаж до яремної ямки і близько пів року я прожила з цим гноєм, постійною заміною пов’язок і нереальним дискомфортом. Одного разу, коли мама сказала лікарю, що добре, що це не рак, він відповів «я не впевнений чи це добре, адже ми знаємо як лікувати рак, а як лікувати вашу доньку — ні». Можу на 100% сказати, що мій лікар дуже переживав за моє лікування, як не дивно, але він дуже розстроювався коли приходили погані аналізи, коли курси антибіотиків широкого спектру дії не давав результатів, коли вже 3ій аналіз біопсійного матеріалу не показав нічого…Після довгих консиліумів з найкращими спеціалістами і професорами мені назначили операцію – вирішили вирізати пухлину. Оскільки утворення обросло яремну вену і сонну артерію, то на операції чергував судинний хірург. Мені робили торакотомію і про це мені завжди буде нагадувати величезний шрам і відсутність будь-яких відчуттів в правій верхній частині тіла. Нажаль операція не пройшла успішно, оскільки навколо пухлини було купа гною, то лікарі змогли лише почистити його, та при великій загрозі зачепити артерію – не пішли на ризик.

З часом мене відправили в Київ до лікаря Гетьмана. Там мені повторно (вже десь 6ий раз) зробили КТ з контрастом і вирішили робити складну операцію (розріз від шиї до пупка, роздроблення ребер…). Я вже була до цього готова, адже моя невизначена хвороба тривала вже рік… я пропускала навчання (хоча мої чудові одногрупки дуже допомагали мені… здавали замість мене лабораторні, пояснювали викладачам мою ситуацію, допомагали мені зрозуміти теми… я безмежно їм вдячна!). Нас направили до хірурга, який мав зайнятись моєю операцією… пам’ятаю цей день, коли ми з мамою прочекали 6 годин лікаря, коли зайшли до нього в кабінет і слухали як він розказував про завтрашню мою операцію, про ризик, про можливість не пережити її… Але таки моя мама дуже мудра жінка! Вона привезла з собою брусочки з матеріалом моєї пухлини, які взяли на останній операції і наполягла, щоб їх ще раз перевірили на онко-маркери. Такої злості в очах лікаря я ще не бачила. Він кричав на мою маму зі словами «и что вы такая умная?.. хотите сама лечить дочь?.. я врач я лучше знаю» і тд і тп. Але мама витримала цей потік злості і ще раз наполягла. Він таки здався і дав направлення в одну з найкращих лабораторій країни. Я сварила на маму, казала, що нічого нового ми не дізнаємось, тільки розізлили лікаря… Але моя мама – мій ангел. Через кілька днів нам прийшли результати – Лімфома Ходжкіна стадія 2Б. Операцію скасували (вона б мала летальний результат, якби була б проведена), ми повернулись до Львова.

За цим слідували 6 курсів хіміотерапії. Лікар 5ї лікарні (у Львові) Матлан Володимир Львович теж виявився чудовим спеціалістом і завдяки тому, що мій дідусь колись зробив великий вклад в розвиток цієї лікарні, я отримувала один із препаратів безкоштовно. Хімію я переносила досить нормально, звісно токсикоз і всі його наслідки були нестерпні, але я ніби ожила. Під час процедури дуже боліла рука, в яку встромляли крапельницю, але я терпіла, бо після хімії я одразу бігла на пари і це давало мені сили і натхнення. Найбільше я переживала за волосся, оскільки в мене було дуже пишне і довге волосся. Але моя сестра-перукар порадила підстригтись під каре і зберегти косу, з якої вона потім зробила мені тресс. В силу моєї генетики під час хімії у мене випало приблизно 60% волосся і я дуже вдало приховувала це своїми ж тресами. Після всього цього жаху опромінення було для мене просто 40-хвилинним щоденним відпочинком.
Вже близько 4х років я у стані ремісії. За цей час я здобула ступінь магістра в інституті, вже півтори року працюю програмістом і мало хто з моїх нових знайомих знають про мою хворобу. Увесь цей час найбільшою моєю підтримкою була моя віра, я вірила, що Бог поруч і допомагає мені… також мої батьки та родичі, близькі друзі, спільнота… Звісно мій психологічний стан кардинально змінився і моє сприйняття світу теж… думаю, що лише людина, яка таке пережила зможе це зрозуміти…

Я не думаю, що колись зможу повністю це пережити і відпустити, адже до цих пір при згадці про рак у мене навертаються сльози… Але життя триває і якщо моя історія зможе когось підбадьорити чи допомогти комусь – це найбільша моя перемога!

www.facebook.com/olenka.vav
[email protected]

0 комментариев